Аня… Дівчина, яка кохає вже 3-й рік. Безнадійно. Кохання її не відпускає. Та вона сама й не хоче. Її тягне до нього, як до шкідливої звички. Раніше навіть боялася, що це колись закінчиться. Закінчиться або ж покохає когось іншого.
Та минуло вже стільки років, а нічого так і не змінилося.
У неї море залицяльників, а їй байдуже. Вона кохає його. А йому ж на неї все одно. Вже який місяць від нього жодного дзвінка чи повідомлення. А дівчина наївно сподівається.
“- Не телефонує – і нехай. Мабуть,зайнятий: робота чи, можливо, заснув після важкого дня”.
Аня з кожним днем все більше божеволіє, однак також не телефонує… Що тут скажеш, – гордість не дозволяє. Вже ж так багато проявляла ініціативи. Та від нього й годі чекати взаємності.
У голові крутиться безліч найрізноманітніших думок. Ні, щоб забути й спокійно жити далі. Кохання… Вже як хронічна хвороба, що ніяк не відступає.
Аня знову бере телефон в руки, знову його відкладає:
“- Не хочу нав’язуватися чи, можливо, зателефоную невчасно й лише роздратую його. Зараз скаже, що зайнятий і не має часу. А мені знову страждати від цих слів…”
Читайте також: Ранкова зарядка, що замінить чашку кави. 5 найкращих вправ
Анна обрала самотність, яка все більше й більше затягувала її на дно. Вона називала самотність своєю єдиною подругою, яка знає її найкраще за всіх.
Знову телефон. Знову набирає ті кляті цифри. Знову відкладає його. Так продовжується день за днем. Вже й ніби якийсь ритуал.
“Може, то взагалі й не кохання було…” Зрідка з’являлись такі думки у її голові. Але дівчина одразу їх відганяла, вона навіть й думати про це не хотіла. “-Якщо не кохання, то що тоді? Я ж не можу без нього. І з ним важко. І без нього ніяк”.
Ось так раптово й несподівано, ніби сніг на голову, серед буденності, зустрінеш когось, хто цілком змінить твоє життя, та й тебе. І все… Що не роби, що не думай – не уявляєш себе більше без нього. Можеш вимкнути всі телефони, змінити адресу, емейл і паролі, а то й взагалі забігти й сховатися на край світу, але від долі не втечеш.
Його місце в твоєму серці вже ніхто не може, та й не зможе зайняти. Так уже вийшло… І, сказати правду, змінювати це Анна – не хоче. І не треба.
Божевільня якась.
Пройшов час. Аня потайки у своїй голові сподівається, що все-таки, коли-небудь, та забуде того, хто одного разу забув її:
“-Колись, а це обов’язково станеться, телефонувати вже не буде кому. Чи не буде й куди. Або взагалі не буде про що говорити. Це кохання, воно – лише моє. І я сама з ним впораюсь”.
