Розповім сьогодні історію свого дядька, який вирішив зі мною поділитися своїм досвідом й, можливо, застерегти.
Про лиху долю людини з 90-х та про те, як сім’я важливіша за будь-які гроші.
“Життя мене ніколи не балувало, але і скаржитися я не звик, просто не сприймайте це за ниття, а звичайне “треба виговоритися” “.
У кожної людини є своя мрія, у когось маленька, незначна, типу нового “айфона” або “сумки Гуччі”, у когось – машина, ще в іншого – “щастя для всіх і щоб ніхто ніколи не хворів”, а у мене ж, моєю єдиною мрією була сім’я. Так, звичайнісінька сім’я: мама, тато, любляча дружина, діти.
Для кращого розуміння всієї ситуації, розповім трохи передісторії.
Народився і ріс дядько Василь в цілком щасливій, середньостатистичній сім’ї 90-х, тому жили усі бідно, зате дружно.
До сьогодні Василь згадує, як під час тимчасових відключень електрики вони з батьками грали в міста при свічках, їли сухарі з чаєм, зігрітим на газовій плитці, і сміялися, – це був найщасливіший час у його житті, незважаючи на те, що будь-які солодощі бачив лише по телевізору, а зарплату батькові платили цеглою, яку потім необхідно було продавати на ринку.
“Коли мені було 10 років, мама захворіла на рак, для 98 року, в пролетарській сім’ї, це був ніби смертний вирок, хоча десятирічний я, це навряд чи розумів.
Матінки не стало. Батько запив, причому я побачив його п’яним вперше на її похороні, а далі спостерігав за такою картиною впродовж наступних 6 років”.
Читайте також: Таратор – холодний суп з огірком
Василь жив з батьком до 16 років, за цей час він пережив кілька спроб самогубства батька, кілька його невдалих відносин, а на останок ще й бійка у Василя День народження і вигнання його з дому.
“Так я вперше втратив сім’ю. Кілька днів ночував на вокзалі, який знаходився неподалік мого дому, а наступного тижня я влаштувався на роботу в гараж, який став моїм будинком на наступні кілька років…”
“Як я закінчив школу – не уявляю. Потім були вищі навчальні заклади, студентські роки, гуртожитки, – і зовсім не той шлях, про який мріяла мама”.
Працювати ж дядько Василь не припиняв з 16 років.
У підсумку, непростий шлях вивів його в сферу нерухомості, де на величезний подив, Василеві вдалося побудувати досить непогану кар’єру до 35 років.
“Але увесь цей час, постійно, я білою заздрістю заздрив людям, у яких є сім’я, які знають, що їх люблять, яким є кого підтримати, яким є на кого спертися.
Та я був упевнений, що одного разу і у мене з’явиться такий коштовний скарб, мене любитимуть і любитиму я, будемо пити чай з дружиною і донечкою або й сином та насолоджуватися найголовнішим щастям людського життя”.
Жінок в його житті було досить багато. Та жодна не була готовою для створення сім’ї. Їм від Василя потрібні лише гроші. А дядько вже давно зрозумів, що скільки б у тебе грошей не було, – ніщо, жодна їх кількість не замінить найголовнішого – родинного затишку.
“І ось, нарешті я зустрів ту, в якій побачив себе, побачив сім’ю, побачив рідну людину. Боровся за неї, завоював, п’ять років неземного щастя, подорожі, кільце з діамантом, відповідь “ТАК” і я найщасливіша людина на землі!”
Складали плани на весілля, продумували усі деталі. Але ось за місяць до цієї події дядько дізнався, що його кохання, його найдорожча людина… Йому зраджує… Мовляв: “кохання пройшло, буденність набридла”.
“Я й не знав, що маю сказати, що робити. Так погано мені не було ще ніколи в житті! Неначе щось обірвалося… Всі плани, всі мрії, весілля, діти, сім’я, все ринуло в безодню, в нікуди…”
Що було далі – дядько розповідати не хотів.
Лише додав наостанок: “Гоніться за сімейним щастям, а не за грошима”.
