Вперше термін “емоційне вигорання” запровадив американський психіатр у 1974 році, щоб описати стан співробітників кризових центрів і лікарень. Пізніше це поняття стали використовувати для багатьох інших професій: вчителів, психологів, консультантів.
Працюючи, ми щось віддаємо і щось отримуємо. Віддаємо сили і час, енергію, увагу, співчуття; отримуємо визнання, вдячність, відчуття сенсу. Якщо ми більше витрачаємо, ніж отримуємо, настає емоційне вигорання.
Іноді кажуть, що емоційне вигорання – це перенасичення контактом, перенасичення співчуттям, емпатією. Вигорання дійсно має стосунок до контакту й до спілкування з людьми. Вигорання – це тривожна реакція на тривалий негатив: я довго в стресі, але я не відчуваю себе й нічого не роблю з цим стресом, – і тоді психіка рано чи пізно скаже мені: “Усе, я більше не можу…”
Щоб не вигоріти, слід:
- Стежити за режимом сну, фізичними навантаженнями та регулярністю харчування.
- Спілкуватися з близькими. Розповідати родичам або друзям про свої складнощі та проблеми, не носити все всередині.
- Відокремити себе від професії. Взяти аркуш і виписати всі свої ролі: “Я син, друг, спортсмен, чоловік, батько, любитель бургерів, читач детективних романів, марафонець, колекціонер. Я – це не тільки моя професія”.
- Допомагати собі хобі або спортом, де людина може підтримувати іншу ідентичність і отримувати задоволення та здобувати перемоги. Наприклад, бути гравцем аматорської футбольної команди.
- Казати “ні”, не намагатися врятувати інших, не працювати в стані “я вже не можу, але ж я зобов’язаний допомогти колегам!”.
Ми звикли вважати, що професійне вигорання викликають великі обсяги і темпи роботи. Та насправді воно обумовлено переважно тим, що наш робочий графік, ритм життя, характер обов’язків, дедлайни та інші фактори стресу перевищують задоволення від того, що ми робимо. За словами Ніцше, якщо у людини є «для чого» жити, то вона витримає будь-яке «як». Шукай свій ресурс!