Я була звичайною дівчинкою із провінції.
Як і всі мої однокласниці мріяла поїхати у велике місто, вийти заміж за принца та жити у комфортабельному замку з видом на галасливий проспект.
Проте склалося не зовсім так, як хотілося.
Я вступила до одного з найкращих вишів у Києві. Навчалася добре, йшла на червоний диплом. На п’ятому курсі почала зустрічатися із хлопчиком-київчанином.
Але зрозуміла, що він зовсім не моє…
А як жити з нелюбимою людиною?! Я трохи пожурилася, потім розірвала стосунки і вирушила назад до рідного селища.
З червоним дипломом я без проблем влаштувалась бухгалтером на цукровий завод. Справи йшли повільно, але впевнено.
За рік я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Миколою. Він теж працював на тому самому заводі, лише на посаді інженера.
Розписалися скромно і без шумних гулянок. Майже відразу ж я пішла в декрет і народила сина. Потім у нас з’явилася донька.
Все йшло своєю чергою. Коля старався щосили, щоб ми ні в чому не відмовляли собі. Часом бувало дуже складно.
Раптом мені зателефонувала однокласниця Аня Гичка. Виявилося, що цього року десять років із дня закінчення школи.
Готувалася грандіозна зустріч однокласників. Я щиро зраділа. Так хотілося побачити рідних людей і вирватися з безодні декрету.
Я одягла на себе найкращі речі, взяла фото дітей, навіть зайшла до перукарні зробити укладку.
Я почувалася чудово, поки не переступила поріг класу. Там зібралися «вершки суспільства» з нарощеними віями, сисандрами четвертого розміру та дорогими шубами.
Більшість колишніх однокласників приїхали крутими іномарками. Я постояла осторонь, а потім підсіла до своєї колишньої сусідки по парті.
З нею ми тільки поспілкувалися. Але за кілька годин вона поспішила додому до діток. Інші однокласники мене навіть не помітили.
Це не дивно. Я дуже програшно виглядала у своїй простенькій сукні в порівнянні з розфуфирними столичними модницями.
Мені було дуже прикро, але нічого не вдієш.
Але протягом наступних років у нашій сім’ї набули незвичайні зміни. Миколу підвищили по службі, а наш цукроварень викупили італійці.
Незабаром на Колю звернули увагу, і він почав реалізовувати свої проєкти за бугор. На роботу я не вийшла.
Влаштувалася у приватний дитячий садок, який відкрила з подругою, і почала навчати малюків.
Читайте також: Я думала, що він батько-одинак, але все виявилося зовсім не так
Справи нашої сім’ї пішли вгору.
Тепер ми могли дозволити собі і відпустку в теплих країнах, і бутіковий одяг, і додаткову нерухомість.
Я навіть трохи зраділа, коли знову отримала дзвінок від однокласниці.
До наступної зустрічі випускників я готувалася дуже старанно.
Купила сукню в Парижі, доповнила дорогими італійськими туфлями, покликала візажиста додому та освіжила стрижку.
Доповнила свій образ легкими полуничними парфумами і, застрибнувши у свою “іномарку”, помчала до рідної школи.
Я відразу ж підійшла до компанії тих, хто «багатший». Хлопці тріщали без упину про зовсім далекі від мене речі.
Я постояла з ними хвилин двадцять і тихенько пересіла до простіших людей. Там мене щиро раді було бачити.
Розпитували про те, як я всього досягла. Розповідали і свої історії.
Я вийшла в туалет і почула, як мене обговорюють наші вершки.
— І що це Софія хоче з себе показати. Як була простушкою, так і залишилася! Купила сукню поношену та туфлі на розпродажі.
Краще б навіть не намагалася справити враження! Все одно видно за версту, хто вона насправді.
Пам’ятаєте, якою вона прийшла минулого разу.
Мені стало дуже прикро. Я мужньо висиділа весь вечір і вирушила додому пішки.
Біля самого під’їзду я зламала підбори. Від розчарування та образи я просто розплакалася. Прийшла додому вся у сльозах.
– Ти чого? – Здивувався чоловік, коли дізнався справжню причину моїх сліз. – Хочеш, я тебе завтра на Мальдіви відвезу! Розвієшся!
— Та до чого тут Мальдіви… — схлипнула я, а потім подивилася в очі свого Колі і раптом зрозуміла, що все, що відбувається, — дрібниці життя.
Яка взагалі різниця, що думають про мене оточуючі.
Головне, щоби мені було комфортно! У мене люблячий чоловік, прекрасні діти та улюблена справа, а доводити комусь, що я чогось варта – це вже нижче за мою гідність.
Після цього усвідомлення жити стало набагато легше!