Стосунки на відстані

відносини-на-відстані

vidnosini-na-vidstani

Починалося все, як в красивому романі. Ми познайомилися, закохалися, почали зустрічатися. Квіти, походи в кіно, романтичні вечері, бурхливі ночі. Але пройшло три місяці, і мій хлопець поїхав працювати в інше місто, причому далеко, на автобусі їхати 4 години.

Коли ми познайомилися, обидва жили в маленькому містечку, але затишному. А ось з роботою, як зазвичай в таких місцях, не дуже. Мені простіше, я вже четвертий рік працюю віддалено, менеджером в інтернет магазині дитячих товарів. Заробляю нормально. А йому довелося шукати іншу роботу. І знайшов він її в іншому місті, далеко від мене.

Спочатку це передбачалося, як відрядження на місяць, максимум два. Але потім, йому запропонували постійну роботу, так як начальнику дуже сподобалося, як він ставиться до своєї справи. Так, він розумниця, як кажуть, рукастий хлопець. Все вміє, все виходить, за що не візьметься. Це звичайно все круто, але пройшло вже півтора року, а він так і не повертається, як обіцяв.

Так, ми спілкуємося кожен божий день, телефонуємо один одному, листуємося. Розповідаємо один одному, як пройшов день. Часто розмовляємо з відео по скайпу. І здавалося б, все в порядку, але все-таки це не те. Адже так хочеться живого спілкування, зворушливого. Дуже складно не чіпати коханої людини занадто довго.

Ми бачимося не часто, приблизно раз на два тижні. Іноді я до нього їжджу, іноді він до мене. Але чесно кажучи, мені це вже набридло. Я просто втомилася. Хочеться бути разом не тільки по вихідним або у свята. Хочеться прокидатися кожен день в одному ліжку і лягати спати в обнімку. Набридло мерзнути ночами, постійно думати, як він там і що робить. Хочу банального жіночого щастя з серії «був би милий поруч».

Та тут ще й мама почала нагортати, типу “ти йому потрібна тільки для сексу”. Але почекайте, став би він до мене постійно кататися по 4 години, якби я була йому потрібна тільки для сексу? Невже він би не знайшов подружку для утіх ближче? Знайшов би, я так думаю. Та й не дзвонив би кожен день, це вже точно.

А ще, що стосується катань. Йому простіше, він купив машину і їздить до мене на ній. А мені постійно доводиться їздити на автобусах, а я їх терпіти не можу. Влітку жарко, взимку холодно, навесні і восени вічно в дощ потрапляю. Та й попа втомлюється довго сидіти, а зупинку, коли захочеться тупо розім’ятись, водії не роблять. Загалом, ну дуже втомлює. На машинці, як не крути, простіше буде і приємніше. Та й дорогу я завжди сама оплачую, а це зайві витрати для мого сімейного бюджету.

Ми фінансово один від одного не залежимо. І мене це безперечно радує. Так, він любить іноді пробігтися зі мною по магазинах, купити що-небудь гарненьке, на що я тикну пальчиком, але це скоріше з серії подарунків. Він добрий і щедрий. Але іноді хочеться чогось більшого. Ні, ні грошей, а просто знати, що якщо все випадково покотитися в тартарари, то буде хтось, хто зможе підтримати або просто обійняти і пожаліти.

Як наприклад, коли я потрапила в лікарню з апендицитом. У нього тоді був аврал на роботі, і він навіть не зміг до мене приїхати. Не те, щоб я дуже в цьому потребувала. Але якби він був поруч, і я могла б просто поплакати у нього на плечі, розповісти, які лікарі гади, і як образили бідну дівчинку, то мені було б набагато простіше і приємніше. Але немає, він зміг приїхати тільки, коли мене вже виписали. До слова додому я їхала на таксі взимку в тапочках, бо мене не було кому забрати. А ось тут вже прикро.

Хтось скаже, мовчи і не скаржся. Але скільки ж можна?

Подруга запитує, чому я не хочу переїхати до нього? З одного боку так, жінка повинна йти за чоловіком. Але у мене тут двокімнатна квартира, школа в 5 хвилинах від будинку (у мене є син, навчається у 7 класі, від першого шлюбу), батьки живуть в сусідньому будинку, а вони вже не молоді, і скоро їм може знадобитися моя допомога. Та й взагалі, чому я повинна змінити все своє життя? Так, я його люблю, хочу бути разом, але ж це він поїхав, і до того ж обіцяв повернутися. А обіцянки не дотримав.

Бувають дні, коли все нормально. Я розумію його, він розуміє мене. Але буває і таке, що в мене ніби біс вселяється. Я починаю нити, влаштовувати істерики, навіть ревнувати без приводу, причому не до дівчат, а взагалі до людей, з якими він бачиться кожен день в той час, як я за ним шалено сумую.

Я його люблю, дуже. Але не впевнена, що зможу чекати його занадто довго. А ще не впевнена, що він взагалі планує повернутися до нашого міста. Мені здається, що він чекає, поки я переступлю через себе і свої бажання, все кину і приїду до нього з речами. Але на жаль, цього теж не буде.

З одного боку наші відносини стали навіть міцніше, зустрічі ще радісніші і приємніші кожен раз. Але я ж не молодію з кожним роком, хоча хотілося б. Здається, що життя проходить повз, а я стою осторонь, і мовчки за нею спостерігаю. Не знаю, що мені робити і як бути. Втрачати його не хочу. Він для мене дійсно рідна людина. Але і чекати іноді просто немає сил.

ЗАЛИШИТИ КОМЕНТАР

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *